Додано: грудень 2001р.
Нижчеподані повісті взято з книги:
Ніла Зборовська. Марія Ільницька. Феміністичні роздуми: На карнавалі мертвих поцілунків. -
Львів: Літопис, 1999. - 336 с.
Марія Ільницька
ДЗВІНКА
Моїм чоловікам... з любов'ю |
Історія перша.
"Після смерті свого сина я щоранку відчуваю біля грудей його теплу ручку. Малий, коли спав, обов'язково чіплявся за мою піжаму і тільки так засинав. І от тепер перед пробудженням я відчуваю цей доторк і цей дитячий запах так явно, ніби це зовсім не сон. Але я знаю, що це сон, що, коли прокинуся, нічого не буде. Мені так солодко від цього запаху і доторку, що страшно прокидатися. Я майже сплю і водночас знаю - це сон, я так явно відчуваю цей солодкий сон. Тому, коли прокидаюся, - мені дуже хочеться померти. Мені здається, що там - ми так солодко спимо з моїм маленьким сином. Що смерть - така солодка штука..."
Після школи Дзвінка приїхала до Києва, щоб вступити на факультет журналістики. У неї була золота медаль. Одна на невелике містечко, в якому вона жила. Однак їй не пощастило, вона не пройшла за конкурсом, повернулася додому, вийшла заміж, бо вже була вагітна, і народила сина, її чоловік - Андрій - був зубним лікарем. Дзвінка не знала, чи любила його. Він одного разу її просто взяв і зробив своєю жінкою. Грубо і нагло. Вона навіть не опам'яталася, як стала його полюбовницею, як завагітніла і вийшла заміж.
Все сталося на випускному вечорі. Андрій вже давно волочився за Дзвінкою, а вона була навіть задоволена з того, що такий дорослий чоловік (він був старший на цілих десять років!), закохався саме в неї. На випускному вечорі у Дзвінки було красиве голубе плаття, воно дуже пасувало до її зелених очей. Після короткої урочистої частини і довгого застілля клас виїхав в поле зустрічати сонце. Було тепло, весело і шумно. За Дзвінкою ходив її закоханий однокласник і зітхав, вона почувалася королевою. Потім приїхав Андрій, сонце ще не зійшло, але він забрав Дзвінку. Проїхав з нею до лісу, зупинив машину, відкоркував шампанське.... Вона сп'яніла на очах. Андрій виніс широку ковдру, розстелив недалеко від машини, взяв Дзвінку на руки і поклав на ковдру. Вона сміялася і повторювала, що більше ніколи не питиме шампанського. Андрій раптово заголив їй плаття, рота закрив поцілунком, однією рукою розірвав тоненькі трусики і ввійшов у неї. Все сталося миттєво. Дзвінці було страшенно боляче і соромно. Вона не могла дивитися на Андрія, який щось витирав, абсолютно безсоромно одягав труси, на очах змінювався: ставав спокійним і задоволеним собою. Дзвінка обсмикнула плаття і раптом відчула, як з неї щось тече. Однак вона соромилася встати і продовжувала напівсидіти, роблячи при цьому спробу усміхатися, хоча у неї це не виходило. Тоді чомусь згадала випускний бал, на якому так весело танцювала танго зі своїм татом... У цей час Андрій, допивши шампанське, сказав, щоб вона підмилася. Він так і сказав: "Дзвінко, ось у каністрі вода, візьми підмийся!". Для неї це був просто шок! Вона навіть уявити не могла, що так можна сказати, а ще, що можна підмиватися перед своїм хлопцем, чи тепер уже чоловіком. "Дзвінко, - повторив Андрій, - можеш не підмиватися, але тоді доведеться розпрощатися зі своїм гарним платтячком, бо йому - хана!".
Коли Дзвінка все-таки встала, то побачила, що її красивому платтю - дійсно "хана": на ньому були великі плями крові. Тоді підняла голову, подивилася на Андрія і помітила, що на його плечі сходило сонце...
* * *
Потім почалося якесь божевілля: Андрій повністю розпоряджався Дзвінчиним тілом, коли хотів, входив туди, коли хотів, безцеремонно брав його, наливаючи спермою. Одного разу у Дзвінки розболівся зуб і вона прийшла до Андрія в лікарню. Був уже кінець робочого дня. Андрій замкнув двері, посадив її в крісло і почав розстібати кофточку. У Дзвінки болів зуб і вона сказала Андрієві, що той - справжня свиня, а не лікар. Проте Андрієві було байдуже, він спокійно і впевнено стягнув із Дзвінки трусики, сказав, що зуба потім запломбує, розстебнув ширінку, спустив штани, підняв Дзвінчині ноги і ввійшов у неї. Потім дійсно пломбував зуб... Під час одного такого злягання Дзвінку знудило, вона ледь не вирвала Андрієві в обличчя. Коли він закінчив, Дзвінка зірвалася на ноги, але не встигла відбігти, як почала блювати. Вона була вагітна. Однак Андрій не зважав на вагітність, продовжуючи регулярно штурмувати Дзвінчине тіло. Так вона й народила семимісячного хлопчика. Несподівано легко він вилетів з
неї кулею, очевидно, також стомившись від татових штурмувань. Хлопчика два місяці доводили до пуття, а потім віддали розгубленій Дзвінці. І вона змушена була стати матір'ю. Дзвінка не уявляла, як можна було назвати малого, адже весь цей час нічого, крім Андрія, не бачила, і тому назвала його Андрійком. Щодня малий подобався їй усе більше. У нього були гарні розумні очка. На відміну від Андрія-великого він був таким ніжним: мало плакав, багато спав, смачно ссав із пляшечки молочко, він чогось постійно радів і сміявся. Дзвінка несподівано для себе полюбила своє дитя. Андрій також змінився, в усьому їй допомагав, прав пелюшки, прогулювався з візочком, купав малого, бо вона боялася це робити. Він також примушував Дзвінку готуватися до вступних іспитів.
Однієї ночі вона відчула з ним справжню тілесну насолоду. Щоразу, коли одягалася у піжаму, Андрій примушував її роздягатися догола і аж потім дозволяв лягати поруч. Це була справжня тортура, тому що їй роздягатися перед чоловіком було дуже соромно. Дзвінка в черговий раз викручувалася, що змерзла і тому спатиме у піжамі. Але Андрій знову, як завжди, владно наказував їй роздягатися. "Ну, будь ласка, - просила Дзвінка, - мені холодно". "А я тут для чого, я тебе зігрію", - відповідав Андрій і примушував роздягатися, не допускаючи дружину до ліжка. "Будь ласка, роздягайся!" - Андрій сидів і чекав. І Дзвінці нічого не залишалося, як знову почати роздягатися. "Трусики залиши", - сказав Андрій. І Дзвінка пішла до нього. Андрій, смокчучи м'ятну цукерку, почав цілувати Дзвінку, м'ятна цукерка скоро перейшла їй у рот, потім знову він її відібрав, і, так граючись, вони цілувалися. Андрій пройшовся рукою по грудях, животу, зайшов у Дзвінчине тіло пальцем, одним, другим, третім, вийшов, знову
зайшов, спустився вниз і ввійшов язиком, пальцями роздираючи трусики, потім вийшов і знову цілував своїй дружині груди, шию, заходив язиком в одне вухо, потім в друге. Вона збуджувалася, але Андрій не входив у неї, як це робив раніше - відразу. Його дружина вперше захотіла, щоб він ввійшов аж туди. "Хочеш, я зніму тобі трусики", - запитав Андрій і Дзвінка дійсно хотіла. Цього разу, коли він ввійшов, вона просто текла. Все, що було потім, тягнулося суцільною насолодою. Дзвінка і не думала, що це може бути ще й так. Після цього Андрій її розбещував. Він привчив дружину до міньєту. А, коли входив іззаду, то вона смоктала його палець, імітуючи міньєт. Дружина охоче віддавалася йому сама, всюди, де він тільки хотів. Коли наступного року вона приїхала вступати до університету, то була вже мамою і розбещеною чоловіком жінкою. Несподівано для всіх - вступила на факультет журналістики. І тут почалося подвійне Дзвінчине життя...
У її паспорті штампа про одруження і народження сина не було, чомусь вважали всі її знайомі, що це заважатиме вступити до університету. А тому у містечку про все домовилися. А коли Дзвінка вступила, то вже нікому й не говорила про свою сім'ю, її однокурсниці видавалися такими школярками, що їй соромно було сказати про своє доросле життя вдома, і вона також грала роль невинної школярки. Зате однокурсники були справжніми мужчинами. Після армії, деякі після війни, бородаті ветерани. Це був богемний факультет, майбутніх журналістів і письменників. Дзвінці дуже подобалося студентське життя і особливо свобода, якої не було вдома. Вона що два тижні їздила у містечко, заходила по дорозі у лікарню, віддавалася Андрієві, потім йшла додому і бавилася із сином, який ріс просто на очах і щоразу закохувався у свою маму по-новому. Він плакав і не відпускав, коли вона від'їжджала на навчання. Під впливом цих приїздів-від'їздів у нього з'явилася звичка міцно триматися за її одяг: він так і засинав,
не відпускаючи, у страсі, що мама знову поїде. Вночі Дзвінка брала малого до себе і він, вхопившись за її піжаму, солодко спав всю ніч. Молода мама від'їжджала зі сльозами і раною в душі. Але в Києві все забувалося. Там почалося її друге життя. Там з'явився інший Андрій, її однокурсник...
...Андрій недавно повернувся з афганської війни. У його мужнє обличчя і струнку постать закохалися, здається, всі однокурсниці. Для вчорашніх дівчаток-школярок він був просто герой! Андрій також сподобався Дзвінці. Він часто повторював їй, що вона схожа на Брет Ешлі з його улюбленого роману Гемінґвея "Фієста". Під його впливом Дзвінка почала читати Гемінґвея, їй хотілося бути схожою на Брет Ешлі... Андрій дуже любив Київ, він знав всі його вулички, вулиці, провулки. Вони тинялися із Дзвінкою по його улюблених "кабаках", як він називав різні недорогі забігайлівки. Він розповідав Дзвінці, яка гидота та війна, на якій він був, яке це чудо, що він повернувся з неї, як він ненавидить цю брехливу країну і як любить Гемінґвея, бо то справді письменник, за стилем всього свого життя і письма, а Брет Ешлі - така класна жінка! Андрій сам писав роман і читав його Дзвінці. Вони разом пили пиво, волочилися дійсно красивим містом, говорили про літературу і мистецтво. У той час, як її законний
чоловік Андрій заробляв гроші, щоб купити у Києві квартиру і жити разом зі своєю дружиною і сином, вона закохувалася в іншого Андрія і зі страхом думала, хоч би її чоловік не нагрянув до їхнього міста. Своєму однокурсникові-афганцю вона не наважувалася сказати, що одружена і що має сина. І це брехливе мовчання тягнулося аж до п'ятого курсу.
"Я не хочу і просто не можу бути лише самкою, яку наполегливо робить з мене мій чоловік. Все інше в мені - його не цікавить. Раптом у Києві я збагнула, як мені було мало життя у тому просторі, в якому жила вдома. Я зрозуміла, що форма життя, яка дається людині, - дуже обмежена. І мені захотілося вийти за ці форми! Мені так захотілося поміститися в більше життя, ніж те, що в мене було! І тут з'явився Київ, університет і новий Андрій... Відчуваю себе по-справжньому щасливою, лише поєднуючи моє провінційне життя вдома з цим студентським життям у богемно красивому місті. Я боюся думати, що так жити нечесно і що хтось у мене щось може відібрати..."
Дзвінка жила на квартирі у свого дядька, Андрій був киянином і жив з мамою. Вони зустрічалися вже майже рік, але Андрій не робив спроб затягнути її у ліжко. Однак це все-таки сталося. Тоді його мама гостювала у сестри на Кавказі, а в Андрія був день народження. І хлопець несподівано попросив Дзвінку, щоб вона з ним залишилася на ніч. Вона прийшла на день народження і залишилася. Андрій запалив багато свічок, порозставляв їх по всій кімнаті. Потім налив у красиві бокали вина. Нескінченно тягнулася музична композиція "Pink Fleud". А він розповідав про свою любов, яка його не діждалася з армії, про те, який він каліка після цієї війни, але ніхто цього не може збагнути, бо для цього там треба побувати і самому скалічіти, він, між іншим сказав, що в нього можливо після цієї війни і дітей не буде... Потім вони цілувалися, Дзвінка розстебнула Андрієві сорочку, сама звільнилася від свого одягу, Андрій довго виціловував її всю, потім вона допомогла йому ввійти в себе і він несподівано для
Дзвінки скоро закінчив. Це був зовсім інший секс, ніж з її законним чоловіком. Вона раптом відчула, що це - поганий секс. Що вдома у неї - справжня насолода. Але з другим Андрієм для неї важливо було щось інше. Вона мала з ним це щось інше, чого не мала зі своїм чоловіком. Це були розмови про все на світі, це була музика і ця естетика, їй було цікаво слухати Андрія, вона згодна була слухати його розповіді всю ніч. Він так дотепно, легко і водночас серйозно розповідав! Про армію, про жінку, про державу, про Київ і про літературу. У Дзвінці - народжувалася естетка. Андрій прочитав їй "Сніги Кіліманджаро" Гемінґвея, подарував "Тріумфальну арку" Ремарка, "Гру в класики" Кортасара... Він вводив її у незвичайний світ мистецтва! А на вихідні вона їздила додому. Носила цілими днями на руках Андрійка, насолоджувалася його дитячим запахом, виціловувала його. Малий так само тримався міцно за мамині одежі, боячись відпускати. Вдома були також справжні сексуальні оргії з чоловіком. І Дзвінці подобалося жити цим подвійним життям. Хоча до закінчення університету чоловік обіцяв дружині купити квартиру і перебратися до Києва, вона не уявляла себе з ним в цьому місті...
Дзвінка закінчила четвертий курс і збиралася на свої останні канікули. Вона всю ніч прощалася з Андрієм. Він був сердитий і чомусь їй раптом сказав, що вони - зовсім не пара одне одному, що було б дивно, якби вони одружилися, що він Дзвінці нічого подружнього не може обіцяти... Вона запевняла його, що не збирається з ним одружуватися і ні на що не сподівається. Наступного дня поїхала у своє містечко, до своєї таємної сім'ї.
Був ранній вечір, коли Дзвінка зайшла в подвір'я. Андрія з малим не було вдома. Мама їй сказала, що вони вдвох поїхали на день народження до колеги-лікаря у сусіднє село. Дзвінка тинялася по подвір'ю і ждала. Потім несподівано почала нервуватися. В один момент вона відчула, що по її тілу повзе страх. А потім все було - як у кошмарному сниві. Хтось приїхав, щось жахливе сказав про аварію, Дзвінка кричала несамовито, мама схопила її за плечі і міцно тримала. На страшний Дзвінчин крик збіглися сусіди...
За два дні вона ховала маленького сина і чоловіка. Їй не хотілося вірити, що це не чужа їй жінка, а вона сама біля двох трун...
"Сьогодні мені - 22 роки. Ми всі (мама, тато і я) сиділи і плакали весь вечір. Аж не віриться: два тижні тому я поховала свою сім'ю. Мені моторошно прокидатися в цю дійсність. Бо, коли я засинаю, то в мене все є, мені сниться, що біля мене спить мій маленький син, я його відчуваю всім тілом, відчуваю, як він міцно тримається за мою піжаму, відчуваю навіть десь поряд дихання свого чоловіка. Я знаю, що це - сон і що не треба прокидатися, бо не стане мого маленького сина і мого чоловіка, бо там, куди я прокинуся, буде дуже страшно. Як це я так змогла: поховати всю свою сім'ю!"
