Додано: грудень 2001р.
Нижчеподані повісті взято з книги:
Ніла Зборовська. Марія Ільницька. Феміністичні роздуми: На карнавалі мертвих поцілунків. -
Львів: Літопис, 1999. - 336 с.
Марія Ільницька
ДЗВІНКА
Історія третя.
Скоро мало початися літо. Дзвінка збиралася у відрядження. Зовсім неохоче. Вдома було добре. Хотілося сісти за комп'ютер і написати щось нове. Андрій мав від'їхати у службове відрядження за кордон. Після Дзвінчиного приїзду. Вдома стояла гаряча творча пора. Дзвінка витягнула з шафи блакитне плаття, хотіла його взяти з собою, потім передумала і взяла чорне: дуже зручно, не видно жодних плям, чомусь подумалось.
Йшла підготовка до виборів. Вона приїхала до обласної адміністрації. Вже познайомилася з усіма, крім шефа. Він підійшов несподівано, Дзвінка - оніміла: перед нею стояв чоловік, дуже схожий на її першого Андрія. Такі очі, профіль, зріст. Це був мужній здоровий чоловік. Стрункий - як Бог. Коли усміхався, то Дзвінці ставало не по собі: бо це була також усмішка її сина! Вона протягнула руку і сказала своє прізвище. Він взяв її руку, потримав у своїй і назвав своє. Дзвінка не почула прізвища, бо страшно вразило інше: він назвав себе Андрієм! "Та ні. Ні! Ти не можеш так називатися!" - знітилася несподівано Дзвінка, бо сказала "ти" цьому чужому чоловіку і високому чиновникові. "Мене так назвали, чесно", - коли він сказав, всі підлеглі посміхнулися. "Чорт забирай це ім'я", - вилаялася вона про себе і подумала, що буде щось знову дурне в її житті...
Увесь день були якісь інтерв'ю, розмови. Вона намагалася не думати про того чоловіка. Ввечері мала бути п'янка на річці. Дзвінка вдавала з себе заклопотану роботою. Але в душі їй хотілося скоріше дотягнути до вечора. Машини з високими чиновниками від'їжджали з міста. В одній із них їхала Дзвінка. Вона бачила явно, що Андрія (чорт би його побрав з його ім'ям!) не було. Зробила байдужий вигляд і запитала свого ближнього, чого з ними не їде їх шеф. Ближній відповів, що ніде він не дінеться, приїде, він ніколи не впустить такого свого шансу і багатозначно подивився на Дзвінку. Коли вони в'їжджали на галявину, він ще додав, спеціально для зацікавлених осіб, що їх шеф цією дорогою перевозив купу дівок! "Він схожий на мого Андрія, це точно!" - раптом подумала Дзвінка.
Минає година, друга, а його не було. Вона злилася на себе за це дурне очікування і потроху впивалася. Раптом з'явилася його машина. Дзвінка відразу протверезіла: ці очі, ніс, хотілося обняти його, цілувати і плакати... Він ішов до Дзвінки і ніс у руках шампанське. "Тільки не шампанське, я тебе благаю! Я ненавиджу цей напій!" "Я ніколи не міг подумати!". Вона після того свого "сімнадцятирічного" шампанського завжди відмовлялася від цього дурного пійла. "Та ладно, - раптом сказала. - Я сьогодні вже пила все, тільки - не шампанське. Але з тобою я буду пити шампанське!". Дзвінка говорила йому то ти, то Ви. У неї ніби почався жар. Андрій наливав їй шампанського, нахилявся до неї, вона чула запах його тіла і збуджувалася. Це був запах її чоловіка, чоловіка, з яким їй буде здорово! Це бажання виникло - як хвороба. Не знати звідки. Вона соромилася своєї наглості, їй здавалося, що всі навколо бачать, як вона хоче затягнути цього чоловіка у ліжко. Дзвінка
намагалася не дивитися Андрієві в очі. А коли глянула, то раптом відчула, що з ним... має щось трапитися.
Стояла пора випускних вечорів. "Яке сьогодні число?" - запитала вона вже у його машині. Він відповів. Завтра вранці буде те число, місяць, коли Дзвінка стала жінкою свого першого чоловіка. Вона згадала великі червоні плями на блакитному платті, схід сонця на чоловічому плечі, свої сльози і зрозуміла, що сьогодні вона нікуди не поїде з цим воскреслим Андрієм, бо, якщо вона з ним поїде сьогодні, то з ним... щось трапиться. "Ми їдемо в готель", - раптом різко заявила Дзвінка. А потім тихо сказала Андрієві, що не може сьогодні поїхати з ним, що поїде в інший день, але - тільки не сьогодні. Він явно цього не очікував. Вона здавалася йому такою легкодоступною, а тут раптом ця відмова! "Я повинен, мабуть, щось сказати цій дєвці, щось збрехати, - подумав Андрій, - бо інакше вона зі мною не піде, дуже вже кручена". Вони під'їхали до готелю. Вона вийшла з машини, Андрій вийшов за нею. "Ти сьогодні як справжня королева! - розпочав він свою чергову арію. - Подивися,
яка надворі стоїть ніч. Поїхали! Погуляємо! Хочеш, поїдемо в сауну? Наберемо зараз пива з рибою... Риби буде, скільки ти захочеш... Якої ти захочеш... Я прошу тебе... Хочеш, я стану на коліна?!" "На колінах? Такий чоловік, як ти?! Це смішно! Я все одно не повірю, що ти на колінах, якщо ти навіть станеш на коліна..." - і вона побігла в готель.
"Зі мною коїться знову щось дурне. Давно не було. Здрастуйте, ті самі гості! Я зустріла чоловіка, який схожий на Андрія. Такі очі, така усмішка, така постава. І з ним так само... має щось трапитися. Ця дурниця лізе мені в голову. Та нічого з ним не трапиться! Мені треба вже точно іти в дурку і консультуватися в лікаря. Нічого з ним не трапиться, що це я знову вигадую? Чого я з ним не пішла?! Така дурепа! А тепер прокинулася серед ночі, все тіло болить від бажання. Я ж знаю, що це мій чоловік, що я нарешті його знайшла! І не пішла з ним, бо щось собі придумала..."
Вранці вона від'їжджала. Зустріла всіх своїх знайомих, всіх підлеглих, що з розумінням поглядали на неї. Але його ніде не було. "Прокляття якесь, ну його все до сраки. Нічого він не похожий на Андрія. Все - фігня! Треба їхати додому!" - переконувала себе Дзвінка і таки переконала. "Ну як з'їздила?" - запитав вдома чоловік. "Та нічого... Знаєш, зустріла одного мена... Дуже схожий на мого першого чоловіка. Чогось так противно на душі..." "Ти часом з ним не переспала?" - спитав Андрій. "Я з мертвими не сплю!" - і раптом збагнула, що сказала щось зовсім дурне. "Дзвінко, ти буваєш інколи така дурна", - помітив Андрій. "Я знаю", - відповіла йому, не образившись.
"Я не можу позбутися дурного бажання, яке з'явилося в мені недавно. Я хочу того чоловіка, і це бажання наростає в мені до якоїсь небезпечної межі, ніби за цим - чиясь смерть. Мені здається, коли я не проведу з ним цю ніч, чи коли я проведу з ним цю ніч, то станеться щось страшне. Сьогодні я взяла довідник і відшукала його телефони. Я намагалася знайти якусь причину для розмови. Говорила про чиюсь книгу, яку мали видавати, але це був дурний привід і дурна розмова. Не знаю, чому було не сказати прямо: "Я хочу тебе і не знаю сама, що з цим робити". Чому я не сказала "Давай зустрінемося..."? Чому люди не кажуть одне одному прямо, те, що хочуть... Мабуть, щоб не видаватися такими дурними, як я оце зараз, зі своїм страхом і бажанням..."
...Несподівано для Дзвінки він приїхав до неї на роботу. Вона страшенно не любила несподіванок. А ця просто її приголомшила. Вони пішли пити каву. Раптом Андрій запитав Дзвінку, чому вона була так здивована, коли узнала його ім'я. "Мені просто не подобається це ім'я", - явно викручувалася. "А як звати твого чоловіка?" "Андрій!" "Ти що не любиш свого чоловіка?" "Не люблю", - сказала і раптом відчула, як вона нагло бреше. Бо це ж треба бути дурою, ідіоткою, останньою сукою, щоб не любити такого чоловіка, як у неї. Однак сказати цьому Андрію, що вона любить свого чоловіка, а з ним тільки хоче переспати, це означало сказати також якусь брехню. Вона подивилася йому у вічі і зрозуміла, що сьогодні чомусь знову не може з ним піти...
"Приїжджав Андрій... У курточці, джинсах. Такий домашній, рідний. Такий схожий на Андрія. Я не знала, як його розшукати, а він несподівано приїхав. І я не знала, що робити з собою... Мені знову було страшно і я хотіла його як остання у світі дура... І знову з ним не пішла..."
"Мені цього треба позбутися таким самим шляхом, яким я позбулася свого страшного бажання вбити Андрія", - думала Дзвінка і примушувала себе все забути: того чоловіка, що був так схожий на її покійну любов, його ім'я, що стає для неї якимось фатальним, цього передчуття нещастя, свого страху. Проходив місяць, другий, третій... Дзвінка забувала і знову згадувала, їй снилося, як вони кохаються на березі синього-синього моря... Вона прокидалась посеред ночі, коли їй хотілося кожною клітинкою тіла того Андрія. "Дзвінко, ти чого не спиш?" - запитував чоловік. "Та не знаю, зараз засну..." Але заснути не могла. І тоді думала, що завтра все кине і приїде сама, зайде в його кабінет і віддасться йому, як остання у світі шлюха, на столі, на стільці, на підлозі, де завгодно...
* * *
...Стояла тепла і щедра осінь. Дзвінка повернулася з Америки з якимось тривожним передчуттям. Все валилося з рук. Нічого не писалося. Вночі їй хотілося плакати, вона не знала, що з нею робиться. Несподівано для себе зібралася і поїхала в те місто, до Андрія. Вже там зателефонувала своєму знайомому, щоб розпитати про нього. "А ти нічого не знаєш?!" - раптом він сказав чи то запитав Дзвінку. "А що?" - їй вже не хотілося, щоб він говорив, бо зрозуміла, що воно трапилося. "Він схоронив свою дочку..." "Та ні, та ні, та ні", - Дзвінці хотілося закричати, сказати, що це вона схоронила свою дитину, що він не мав на це права, що це було тільки її випробуванням!..
Потім вона зустрічала цього чоловіка, але втратила до нього всякий інтерес, вона знала: чоловік, який схоронив доньку, - каліка. Вона це точно знала, бо була такою калікою всі ці роки.
Їй часто приходило в голову, що це вона винна, що, якби тоді не забоялася і пішла у ту ніч з ним, нічого б не трапилося, у нього б нічого не трапилося у сім'ї! Вона також примусила себе забути ці думки, бо відчула, що вони приведуть її до самогубства. Тоді, в один якийсь момент вона збагнула, що лише праця може порятувати людину від страху, дурних думок, передчуттів і навмисної смерті. Вона працювала запоєм. День і ніч, не встаючи від комп'ютера, не ївши... Праця замінила їй все життя.
* * *
...Через три роки вона потрапила в те місто. Здавалося, знову все повторювалося. Було таке саме передчуття нового літа і тепла. Дзвінчині друзі потягнули її до майстерні місцевого художника. Це було приміщення, мало схоже на робочу майстерню. Величезна кімната з картинами на стінах, багато простору, дерев'яний стіл, сільський куточок, як у музеях народного побуту... Художник - у білій полотняній сорочці, високий гарний чоловік. Але коли він сказав, що його звати Андрій, Дзвінці несподівано захотілося розсміятися: "І ти - Андрій?!!!" "А що, у тебе було багато чоловіків з таким іменем?!" "Та ні. Але у цьому місті у мене колись не було чоловіка з цим іменем! Він був і його не було... Це так може бути лише з жінками... Тобі, як чоловіку-художнику, цього не зрозуміти..." "Я знаю, хто це... Він мій друг. Тоді, коли ви познайомилися, він приїхав до мене і сказав, що закохався в одну дєвку... І розповідав про тебе..." "Він так і сказав: в одну дєвку?!" "Так і
сказав!" "От свиня!" Роблячи цілковиту байдужу міну, вона намагалася довідатися, що з ним зараз. "Ти ж знаєш, що у нього трапилося?!" "Та знаю..." "Після того, у нього все повалилося... Він пішов з роботи... Ти собі не уявляєш, що він зараз робить?! Він - бармен! Такий дурний бізнес. Я ніколи би не подумав, що він, колись такий чоловік, і стане нічим..." - Андрій говорив явно зневажливо. "Та ну! Це ж здорово!" - не втрималася Дзвінка. Вона раптом, коли він почав говорити, злякалася, що з ним щось гірше. А стати барменом після високої кар'єри в її розумінні було просто нормально. Це було життя! Їй раптом стало весело. Андрій запросив провести вечір разом, і вона погодилася. Вони сиділи в кав'ярні, пили каву і вино, говорили про мистецтво, про літературу. Дзвінка несподівано заявила: "Я хочу побачити твого друга! Розумієш, я його колись любила. Між нами нічого не було. Але я його любила... Будь ласка, зроби це для мене..." "Я тобі обіцяю, сьогодні - ти його
побачиш..." "Ти правда мені це обіцяєш?" - вона боялася, що Андрій обманює її. Він дав слово честі і повів її у майстерню. Там почав цілувати... Дзвінка дратувалася: для того, щоб побачити його, вона мусить переспати з цим художником? "Чому всі чоловіки поводяться зі мною, як з шлюхою? Чому вони так всі певні, що я віддамся відразу?" Вона страшно забоялася не побачити цього чоловіка, була згодна навіть на це, але... не могла переспати. Вона раптом відчула, що ніколи не зможе переспати з цим художником! Хіба - на п'яну голову, так, як з тими всіма чоловіками, від яких вона йшла наступного дня, відразу забуваючи їхні імена... Хіба що цього разу не забуде його ім'я... Цей красивий чоловік її не збуджував, не викликав жодних емоцій. "Хоч він і Андрій, - думала Дзвінка, - хоч він і художник, але він - чужий мені у всьому, чужий - двічі, чужий - і у своїх розмовах..." Потім вона сказала: "Бачиш, я - погана шлюха. Я не можу з тобою переспати. Все, що я хочу
зараз, це - побачити твого друга. У мене нічого з ним не буде, клянусь... Я тільки його побачу". Дзвінка відчула, що плаксиво випрошує цю зустріч. "Та він зразу потягне тебе з собою!" "Ні, побачиш, у нас з ним це - зовсім непросто..."
Весь вечір вони видзвонювали його, розшукували по всьому місту, півночі. Потім їм хтось сказав, що він приїде в бар, пізно, дивитися футбол. Вони поїхали в бар. Андрій всю дорогу розповідав, як вони раніше дружили, а потім перестали... "Не уявляю, - казав він, - не уявляю, що Андрій - бармен!" І при цьому задоволено реготався. Дзвінка все розуміла: він тішився з того, що його суперник - для такої богемної дєвки - ніхто, він бачив себе поряд з ним - достойним їй коханцем. Потім він так і казав: "Розумієш, ти - моя! Ти жінка - для мене! І коли ти тільки погодишся, нам буде здорово, я розірву тебе на часті! Той бармен, він - не для тебе. Ти переконаєшся в цьому з першого разу. Хіба що тільки в ліжку він - ас! Його жінки люблять! Але все одно, він - не для тебе!" Дзвінку дратувала така чоловіча впевненість, її завжди дратувало, коли якийсь чоловік раптом заявляв, що знає про неї все, що знає, що їй потрібно, що, пропонуючи себе, вважав саме себе - тим, що їй зараз не вистачає...
...У барі було повно мужчин. Вони всі курили, пили горілку і пиво. Стовпами стояв перегар. Всі були страшенно зосереджені. Попереду висів телевізор, там показували футбол. Дзвінка також любила футбол. Вона завжди дивилася футбол разом зі своїм першим чоловіком і, взагалі, полюбила цю гру ще з дитинства. Її другий чоловік футбол зневажав, для нього справжньою чоловічою грою був бокс... "Футбол, але тільки не сьогодні", - думала Дзвінка, заходячи в бар з Андрієм-художником. Коли вони підійшли до того чоловіка, вона глянула на нього і відразу збагнула, що їй хочеться з ним познайомитися по-новому. Вона протягнула йому свою руку і назвала своє ім'я і прізвище. "Я пам'ятаю", - сказав він.
Це був вечір-футбол... Андрій, на зустріч з яким вона так чекала, майже на неї не реагував. Після закінчення футболу (а тут ще й "наші" - програли!) він вивів їх обох з бару і сказав їй, що дуже радий за них обох, щиро радий, що вони знайшли одне одного. Дзвінка на другий день покинула це місто.
"Зустрілася з Андрієм. Після трьох років. ... Був футбол. Як я ненавиджу цю гру! Ідіотська безглузда гра. Може, справді, полюбити бокс?...
Андрій подумав, що я з цим художником... Я так забоялася, щоб він, не дай бог, цього не подумав, а він саме так і подумав. Хоча його це не дістало. Хоч із самим чортом! Тому що головне - це був той матч! Я дивилася на Андрія, Андрій дивився на футбол, я не бачила жодної подібності зі своїм покійним чоловіком. Звідки я це собі взяла тоді, три роки тому? Звідки я взяла, що з ним має щось трапитися?! У нього все буде нормально, у нього все буде попереду... Але це все одно був він... І я не могла йому на прощання не сказати, що я хочу провести з ним ніч, що я приїхала сюди ради нього, що я хочу його, як дурна... Він сказав, що не може поїхати зі мною, що тут також його дружина, що він залишається з нею в барі...Мій новий знайомий, художник-Андрій, тріумфував. "Чого ти принижуєшся перед ним, - казав він мені. - Та така дєвка, як ти, може мати, кого захоче!". Я попросила його ніколи більше не називати мене дєвкою. Він не розумів цього прохання і вперто називав мене класною дєвкою..."
Після цієї зустрічі вона вже не могла жити так, ніби зустрічі цієї не було. Вона знову прокидалася серед ночі і хотіла того чоловіка. Зателефонувати додому Андрієві не могла. Це було не в її принципах: зателефонувати додому одруженому чоловіку, якого хочеш, чи любиш (чорт би його побрав, цей стан, не раз думала про себе Дзвінка), а ще зателефонувати після тієї трагедії у сім'ї... Ніколи! Ні! Вона не могла зробити такої підлості... Між ними був друг-художник. "Цей вічний любовний трикутник", - іронічно говорила собі Дзвінка і набирала телефон Андрія-художника. Він не переставав сподіватися на те, що все-таки переспить з нею, приїжджав до Києва, вони ходили разом по кав'ярнях, він ніби погодився зі своєю другою роллю, розповідав про Андрія першого, як він тепер його називав. Одного разу навіть привіз пляшку того вина, що вони пили під час футболу у барі. На пляшці було написано "Дзвінці. Від Андрія першого. На зустріч"...
"Я раптом зрозуміла, що у світі є така річ, як статева туга. Тягуча туга статі. Коли жінка постійно тужить за чоловіком на абсолютно фізичному рівні. Вона пам'ятає запах його тіла. Вона могла б його сліпо впізнати, серед тисячі чужих їй чоловіків..."
Дзвінка витерпіла місяць і поїхала знову у те місто. Цю поїздку видавала за відрядження. А насправді - вона просто їхала побачитися зі своїм Андрієм! Андрій "другий" знову пообіцяв їй зустріч в барі. "Невже це зі мною станеться!" - вона так сподівалася на цю зустріч. У барі, очікуючи Андрія, вона дізналася, що її коханнячко обпалило ногу, що лежить уже два тижні в ліжку і що, коли й приїде, то не надовго. "Мабуть, Андрій другий кайфуватиме сьогодні знову! Якого я приперлася в це місто?! Ото дійсно дурепа!" - терзала себе Дзвінка.
Бар був напіввідкритий і було видно, що надворі починалася гроза. У спекотне літо гроза - справді божа благодать. Таке відчуття, що ощасливив тебе хтось могутній і добрий... Вона дивилася на грозу, пила вино і ждала того нещасного Андрія. "Я не хочу знати, що він зробив з тією ногою, але він точно з нею щось зробив - навмисне для мене", - думала зі злістю. Тому, коли він зайшов, Дзвінка відразу його запитала про ногу: "Це навмисне для мене? Правда?!" Він зайшов з трояндою в руках. Вона злилася на ту ногу, на себе, на цю поїздку, і тому їй відразу хотілося сказати, що вона не любить троянд, бо це - квіти, які швидко вмирають, що вона любить ромашки, бо вони засинають ввечері, а зранку прокидаються і довго живуть, і, взагалі, вона любить білі квіти, а не ці червоні... Однак - цього не сказала. Слава Богу, що прийшов! Вона бачила, що нога справді боліла, що Андрієві ця зустріч - геть ні до чого, бо зараз треба лежати в ліжку, а не ходити по барах...
...І потім почалася суцільна насолода бути поряд, в барі, говорити про все підряд... Вона зрозуміла, що навіть не спати з цим чоловіком - добре. Що він такий рідний їй душею. Що вона його страшно жаліє... "Як я могла стільки прожити, - думала вона в той вечір, - і не любити чоловіка... Як можна не любити такого чоловіка... Як можна не любити його просто так..." Він розповідав їй про смерть своєї доньки, про те, що він почав жити після цього іншим життям, що для нього все закінчилося зі смертю дитини, що все це сталося так несподівано, що він зовсім не був до цього готовий, що він весь час думав, що це його Бог покарав за безпутне життя... І що недавно зрозумів, що треба жити так, як жив... Вони весь вечір розповідали одне одному про себе, якісь цілковиті дурниці для інших. І раптом Дзвінка збагнула, що це з нею має ... щось трапитися. Вона це відчула всією душею... Вона зрозуміла це в той момент, коли говорила, що любить його, любить просто так, ні за
що, що їй нічого від нього не треба, не треба сексу, нічого не треба, що вона його просто любить... Коли вона це говорила, то відчувала, що не могла цього виговорити, що, коли це говорила, Андрій - не чув, що для нього вона - просто класна дєвка. І вона повторювала весь вечір... Одне й те саме - як вона любить його, просто так, ні за що...
"На цій зустрічі з Андрієм я раптом відчула, що зі мною має щось трапитися... І що я зовсім цього не боюся. Але я боюся іншого, я боюся багато чого не встигнути, не дописати, наприклад, цю повість, не передати її всім моїм Андріям, не сказати їм, що я їх люблю... Господи, якщо зі мною має щось трапитися, дай мені останню ніч, щоб я провела її з ним..."
"Я живу, як у сні... І мені постійно сниться сон, що я сплю з тобою... Я відчуваю доторк твого тіла і чую цей запах. Ти пахнеш мені всіма синами і дочками, які б я хотіла народжувати віками. Ти пахнеш мені моїми живими маленькими хлопчиками... Я знаю, що це тільки сон. Коли прокинуся, цього не буде. Мені так солодко не прокидатися і знати, що цей солодкий сон - нескінченний. Але, коли я прокидаюся, мені нестерпно хочеться у той сон, де ми так солодко спимо удвох. Де ця любов - як смерть, така солодка штука..."
