Додано: грудень 2001р.
Нижчеподані повісті взято з книги:
Ніла Зборовська. Марія Ільницька. Феміністичні роздуми: На карнавалі мертвих поцілунків. -
Львів: Літопис, 1999. - 336 с.
Марія Ільницька
ДЗВІНКА
Історія друга.
Дзвінка приїхала на п'ятий курс вдовою, але ніхто про це не знав. Вона уникала Андрія, після занять відразу ішла на дядькову квартиру, замикалася в ній, лягала в ліжко, передивлялася фотографії з сином та чоловіком і плакала. "Це мене Бог покарав за брехню і за цього Андрія", - вперто не переставала думати Дзвінка. Вона часто сідала на останній лаві в аудиторії і, щоб ніхто не бачив, тихо плакала всю пару. Андрій помітив, що у Дзвінки щось трапилося, що вона щось приховує.
"Коли я запитувала малого, чому у нього так гарно пахнуть вушка, він казав, що я, мабуть, забула, бо це ж я, його мама, там насіяла квіточки. Як він міг до такого додуматися, не уявляю! Пам'ятаю, як одного разу він попросив у мене відкрити ворота. Я не розуміла для чого це йому, тоді він сказав, що йому так не видно неба. Тепер я, як уявлю собі, що він, такий маленький, стоїть перед ворітьми, а величезні ворота закривають перед ним все небо, мені хочеться їхати додому і відкрити ці страшні ворота і дивитися, як багато неба надворі...
Що мені тепер робити? Я боюся повертатися додому. Мені весь час повторюється сон: наш дім, всі двері в ньому гойдає вітер, я заходжу в коридор, потім у кімнату, вітер віє по всій хаті, я відчуваю, що в хаті щось притаїлося, щось мене жде, я його не бачу, але мені страшно. Цей сон ні про що, його важко переповісти, але це - мій найгірший сон. Дім тата і мами втратив для мене всю дорогу раніше домашність. Я боюся повертатися туди. Я хочу про все там забути!"
Андрій не міг збагнути, що відбувається із Дзвінкою. Вона пропускала заняття, раптово зникала з пар, дивилася на нього ненависним поглядом. Одного разу, коли її не було на заняттях цілий тиждень, він приїхав до неї на квартиру. Дзвінка була п'яна. Біля неї стояли пляшки з вином, валялися якісь списані листки. "Дзвінко, що ти тут робиш?" - спитав Андрій. "Я пишу роман, про те, як я стала вдовою". "Дзвінко, що ти мелеш? Чому це ти напилася, як свиня?" Потім він взяв фотографії, де вона тримала на руках свого сина, який, сміючись, обнімав її за шию, і почув: "Я на минулих канікулах поховала свого чоловіка і сина". Ця Дзвінка була для нього справжнім потрясінням! В Андрія було вже таке відчуття: коли його послали на війну, запевнивши, що війни немає. Він провів із цією брехливою, нещирою жінкою чотири роки! Йому не вистачало слів... Він взяв іншу фотографію, де Дзвінка із сином і чоловіком, подивився на них щасливих, потім на п'яну Дзвінку,
кинув фотографію на ліжко і вийшов з квартири...
Дзвінка так і не з'являлася на заняттях. Через тиждень знову до неї прийшов Андрій і сказав, щоб вона збирала свої речі і йшла жити до нього, її самій залишатися не можна, бо нічого немає гіршого у світі, як жінка-п'яниця...
"Андрій запропонував мені шлюб і я погодилася. Навіщо, - не знаю. Мені здається, що я його ненавиджу. Але що мені залишається робити?.."
Андрій намагався розпитати Дзвінку про її життя з чоловіком, але вона уперто не відкривалася йому ні в чому. Якось серед ночі він цілував її, розповідав всякі смішні історії, а потім несподівано запитав: "Дзвінко, ти що не любила свого чоловіка?" "Не любила", - відповіла Дзвінка і раптом збагнула, що, мабуть, бреше, що їй якраз тепер не вистачає тої пристрасної близькості, яка була у неї з її першим чоловіком, вона відчувала, що скучає за тією солодкою тілесною насолодою, яку пізнала з тим Андрієм. "Чому ти ніколи не хочеш розповісти про свого першого чоловіка?" "Я його не любила, мені здавалося, що він був дуже грубий". А потім раптом додала: "Я його просто не встигла полюбити". "А ти могла би його полюбити?" - допитувався Андрій. "Я не знаю... Але, розумієш, я мала від нього сина!" "Дзвінко, ти ще можеш народити дитину!" "Ніколи, чуєш, ніколи, я не народжу більше! Будь ласка, не говори мені про це. Я не хочу дитини!"
Вона патологічно боялася нової вагітності, народження ще одного Андрійка. І чомусь почала думати, що в неї мусить все по-дурному повторюватися в житті. І що цей Андрій з'явився - недаремно. Вона все частіше переконувала себе, що провина за смерть її сім'ї лежить на другому чоловікові, що цей Андрій хоче втягнути її в нове коло смертей. "Не вийде, - говорила собі Дзвінка, - бо я йому не народжу сина і я не дам загубити своєї дитини!"
...Була неділя, Андрій із Дзвінкою та іншими однокурсниками мали йти в ліс на гульню, у зв'язку із закінченням університету. Дзвінка не прокидалася, це був той самий солодкий сон: вона ходила разом із сином у малиннику і вони їли солодкі ягоди. Дзвінка відчувала, що вже ранок, що все це - сон і що вже треба вставати. Але їй не хотілося виходити з домашнього саду, де так м'яко ступалося босими ногами по траві, де син сміявся з повним ротом малини, де сонце сідало за хатою... Її розбудив Андрій, бо вже був час, треба було збиратися. Вона прокинулася люта, як звір. "Нащо ти мене розбудив? Як ти посмів мене розбудити?!!!" Андрій раптом побачив на обличчі своєї дружини таку лють і ненависть, що йому стало не по собі. "Дзвінко, я цього не заслужив", - сказав, мовчки зібрався і поїхав сам святкувати закінчення університету.
"Я ненавиджу Андрія. Мені не подобається з ним спати. Мені серед ночі хочеться кудись забігти. Мені все в ньому не подобається. Мені не подобається його дурний, самозакоханий йолоп Гемінґуей! І ця дурочка Брет Ешлі, що трахалася з усіма підряд, а любила того імпотента-вояку! Все в ньому мені нагадує той страшний похорон, смерть мого сина. Сьогодні я знову думаю про похорон цілий день. Знову - як перед очима... Тато вносить на руках малого. Притуляє його до грудей. Тримає його на повен ріст, і малий видається таким великим. У своєму чорному костюмчику, який я тоді за місяць перед цим купила. У цьому костюмчику і в білій сорочці мій синочок такий урочистий. Тато кладе його на ліжечко. Стає біля нього навколішки і гладить по голівці. Мама міцно тримає мене за руку. Я не плачу. Я тоді - ніби оніміла. Всі плачуть, крім мене. Мама мене вивела надвір і чомусь пирскає водою в обличчя. Я пам'ятаю, як запитую, де Андрій. "Його повезли до своїх батьків". Мама, здається, тоді
зітхнула з полегшенням: ми ховатимемо тільки малого. Андрія ховали - з його дому, із сусідньої вулиці. Потім я згадала це дурне видовище, як назустріч нашому похоронові вийшов похорон батьків Андрія, а потім все злилося в одну купу. Я боялася глянути в труну, де лежав мій чоловік. Це добре пам'ятаю, я дуже цього боялася. А ще мені хотілося весь час взяти малого на руки, а мене хтось весь час тримав і не давав цього зробити...
Боже, невже цей похорон все життя буде присутній зі мною?.."
Дзвінка влаштувалася журналісткою в одній із газет, Андрій працював на радіо. Вдома починався справжній кошмар. Вона ненавиділа Андрія і з кожним днем ставала все нестерпніша. Одного разу він не витерпів і побив її. "Що ти носишся зі своєю війною? Подумаєш, війна! - єхидувала Дзвінка. - Та всім вам подобається вбивати. Ви самі собі придумали війну, бо хочеться повистьобуватися героями... А потім - створюєте брехливі романтичні міфи про втрачене покоління і "білих ворон". Та постріляти-повоювати! Ну як же без цього обійтися! Треба ж із чогось написати ті всрані романи, бо, не повоювавши, ви ж стаєте творчими імпотентами. Але, повоювавши, ви стаєте справжніми імпотентами!". Дзвінка не встигла закінчити фразу, як Андрій ударив її з усієї сили по обличчю, вона впала, а він добавив ще ногою. "Твій чоловік був дурень справжній. Бо любив таку суку, як ти! Замість того, щоб безбожно тебе лупцювати!" Вона скрутилася від болю, але була задоволена, що дістала Андрія за живе. У той вечір він повернувся у смерть п'яний і не говорив із своєю дружиною тиждень. Вона також мовчала. Андрій заговорив першим, сказав, що дуже шкодує, що вдарив її, що не повинен був цього робити, що Дзвінка навіть уявити не може, як він її любить...
"Звідки Андрій знає, що мій чоловік мене любив? Хто йому, цікаво, міг розповісти? Хтось, мабуть, вдома.... І чому він такий певний, що мій чоловік мене любив?..
Може, він і справді мене любив... Може, це дійсно називалося любов'ю... Роман розповідав, що тоді на дні народженні в нього Андрій казав, що ніяк не може діждатися мого приїзду, що тільки подумає про мене і вже хоче мене, що я - це його суцільне божевілля, що малий мене дуже любить і я така чудова дружина...
...Помирилися з Андрієм, він сказав, що любить мене. Я промовчала. Я не могла йому брехати, що його також люблю. Я просто йому навіть не хотіла цього збрехати!"
Щомісяця Дзвінка виїжджала кудись у відрядження. Вона потребувала цих поїздок... Ці відрядження стали - як сексуальні запої. Здавалося, що скрізь на неї уже чекає якийсь черговий коханець. Дзвінці так хотілося втекти від свого чоловіка, від свого приреченого, як їй здавалося, з ним життя. Але ці чоловіки, яких вона всюди знаходила на свою голову і безбожно кидала наступного дня, не вдовольняли її ні духовно, ні фізично. Коли її черговий коханець відкривав рота і починав говорити про свої дурні чоловічі справи, або щось про любов, Дзвінка хотіла затулити йому рота його ж трусами, тут же встати і піти подалі звідси, подалі... "Хоч би коханець був як коханець, - з люттю в душі думала вона, - то вже хай би говорив свою дурноту, а то придурок - двічі, а представляє із себе богзнащо". Але, коли вона поверталася після своєї чергової авантюри додому, то в душі мала справжню розраду: вона смачно ще раз помстилася своєму чоловікові за сина свого, за свого першого Андрія. За все, що втратила з ним...
"Сьогодні сиділа в ресторані з одним своїм коханчиком. І йому раптом стукнуло в голову представити мене знайомій для нього ресторанній публіці: він сказав, що я - письменниця. Мені було так соромно, що хотілося провалитися крізь землю...
Більшість чоловіків-митців, яких мені довелося зустрічати, переконали мене, що вони, надаючи великого значення своєму мистецтву, залишаються такими убогими, як мужчини, що просто жах бере! І, взагалі, література - така жалюгідна втеча від життя! Замість того, щоб просто жити, щоб стверджувати життя, ми, нездатні до нього, влаштовуємо собі цей мертвий карнавал... З усіх мистецтв я б залишила тільки музику...
Тепер розумію, чому соромно мені було, коли той дурень додумався представити мене письменницею: у затишному ресторанчику, де молоді і гарні чоловіки та жінки насолоджувалися життям, де оркестр грав джаз, він представив їм мене, як щось таке, що не є цим життям. А мені хотілося бути, як всі. Мені хотілося - просто жити!.."
* * *
...Це почалося із Дзвінкою несподівано. Вона сиділа в кухні, Андрій готував каву. Біля неї на столі лежав ніж. Вона раптом відчула в собі гостре бажання: взяти в руки ніж, встати і вдарити з усієї сили Андрія у спину. Все це - як наказ - чітко прозвучало в її голові. Андрій поставив перед нею чашечку з кавою. Але вона несподівано встала і відмовилася від кави. "Що трапилося, Дзвінко?" - Андрій прийшов за нею до кімнати і сів поруч. Вона боялася йому глянути у вічі...
Потім з нею це ставалося часто. Вона почала боятися кухні, ножів, сокири... Все це наштовхувало її на одну думку - вбити Андрія. Дзвінка почала боятися себе, цього свого бажання, вона боялася за Андрія.
"А раптом я не втримаюся. Раптом я не зможу проконтролювати себе. І одного разу зроблю це. Господи, тільки не це! Краще забери мене з цього світу. Тільки не відбирай у мене розуму. Тільки не дай мені стати вбивцею. Я боюся себе...
Вчора відчула, що хочу свого мертвого чоловіка. Він прийшов до мене у сні, я бачила, як він відкрив віко з труни, зняв той костюм, в якому його ховали, і наказав, щоб я роздягнулася. Я роздягнулася, він тоді сказав, щоб підійшла до нього і роздягнула його, я стягнула з нього білизну і ми любилися всю ніч. Прокинулася вся мокра..."
У Дзвінки починалися якісь незрозумілі Андрієві істерики. Вона раптом вибігала з кухні, кидалася на ліжко і билася в корчах. "Я боюся! Я боюся!" "Дзвінко, скажи мені, що з тобою? Ти повинна мені це сказати!", - просив її Андрій. Вона закутувалася в ковдру, говорила, що боїться бути на кухні, але далі вперто мовчала...
Одного разу Дзвінка сиділа на кухні, Андрій, як завжди, готував каву і розповідав якийсь анекдот. Вона нічого не слухала, що говорив Андрій. Але дуже виразно почула голос свого першого чоловіка: "Вбий його!". "Ні!!!!!!" - несамовито закричала Дзвінка, вона дряпала своє обличчя, билася головою об стіну. Андрій перелякався, взяв її на руки і поніс у кімнату. "Дзвінко, скажи мені, благаю..." "Я хочу тебе вбити. Особливо на кухні. Коли ти готуєш каву. І стаєш до мене спиною. Мені хочеться встати, взяти ножа і вдарити тебе в спину з усієї сили", - Дзвінка вимовила це з таким пристрасним відчаєм, що Андрій розсміявся. Потім спокійно сказав: "Це буває з усіма жінками". Вона дивилася на нього, як на ненормального. Вона чекала, що він злякається і тепер буде обережний. Але Андрій на цю її страшну відвертість не звертав уваги і продовжував поводити себе так, ніби Дзвінка нічого йому не казала. "Як ти можеш бути таким спокійним, - говорила вона Андрію, витираючи сльози. - А раптом
я це зроблю?!" "Ну зробиш, то зробиш... Дзвінко, послухай мене, яка це дурниця! Я певний, що ти цього не зробиш. Коли хочуть вбити, то вбивають, про це не кажуть і цього не бояться. А ти просто боїшся своїх думок. Ти раніше ніколи не могла подумати, що такі думки можуть з'явитися у твоїй голові. Ого! Ще не такі думки з'являються у наших ненормальних головах. Знаєш, що робилося зі мною після Афганістану?! Я так само боявся себе і пішов дурак у дурку, щоб мене полікували. І там зрозумів, що лише людина сама собі може дати раду! Ти просто не повинна реагувати на ці думки. Якщо ти на них реагуєш, вони тішаться, їм цікаво тебе лякати. Але якщо ти не реагуєш, вони підуть, і ти навіть не помітиш, коли. Вони тебе покинуть як нецікавого їм об'єкта. Господи, та я люблю тебе, і тому нічого з тобою не станеться, повір мені..."
"Боже, яка я дурна. Це так просто було збагнути! Я не можу вбити чоловіка, який мене любить! Я краще сама помру, закопаю себе в землю живцем. Я ж не своєї смерті боюся! Я своєї смерті взагалі не боюся..."
Дзвінка позбувалася затяжного неврозу і була дуже вдячна Андрієві. Вона готувала йому їжу, розповідала про роботу. Несподівано розговорилася і навіть розповіла про те, як вона познайомилася зі своїм першим чоловіком у зубному кабінеті. "Уявляєш, який він був ненормальний, - говорила Дзвінка. - Запломбував мені зуб. Сказав виплюнути вату, прополоскати рота. Обтер мене і поцілував..." А потім несподівано заплакала: "Андрію, мені так страшно, що я зіпсувала все твоє життя. Вибач мені... Мені так шкода, що я така..." "Дзвінко, мені так добре, що ти поруч... Так "весело"! Хоч ти мене ніколи й не любила... І нічого ти мені не зіпсувала. Я його сам собі зіпсував. Та й, взагалі, як можна прожити життя, не зіпсувавши його?!"...
"Приїхала з Андрієм додому. Ми були в однакових футболках і джинсах. Тато сказав, що ми - як брат і сестра, обоє - дуже гарні. Ми пішли з Андрієм по пиво. Тато дістав здоровенного ляща. Так було весело! Пізно ввечері я потягнула Андрія на горище. Там колись ми так по-дурному любилися з моїм першим чоловіком! На мене ніби щось найшло. Я таке витворяла! Андрій вранці сказав: "Дзвінко, я ніколи не думав, що ти можеш бути такою в ліжку!" Мені було дуже соромно, що я - така тварюка. Мені здається, що нам обом було соромно..."
