Додано: грудень 2001р.
Нижчеподані повісті взято з книги:
Ніла Зборовська. Марія Ільницька. Феміністичні роздуми: На карнавалі мертвих поцілунків. -
Львів: Літопис, 1999. - 336 с.
ПЕРЕДМОВА
Коли я писала про моїх сучасників-літераторів, то не раз приходила до думки, що у їхніх
текстах мені бракує світла, що мистецтво не повинно бути таким страшно-серйозно-похмурим,
а, оскільки воно тісно пов'язане з життям, то має бути - як розрада, має давати людині надію
і приносити радість, інакше навіщо мистецтво?.. Із таким розумінням я написала цей диптих -
повісті "Мама" і "Дзвінка", в яких мені хотілося створити образ жінки, органічно близький
моїй душі... У цей спосіб книжка продовжила мої роздуми.
Супроти синівського (традиційно обожнюваного) образу матері повість "Мама" представляє
дочківський образ, суть якого в тому, що мама - найзвичайнісінька людина, і у цій
найзвичайності - чарівна вітальність материнства, його суперечливо земний, людський вимір.
У ніч на Івана Купала я написала свою повість "Дзвінка" - для єдиного свого читача: чоловіка,
який поховав доньку. Я хотіла розрадити його, - сказавши, що смерть дитини не можна описати,
переповісти, її не можна пережити: це горе, яке завжди з тобою. Але навіть після цього в
житті є щось таке, в чому немає смерти. І це - любов... Ця повість присвячена і його дружині.
Я хотіла також розрадити її, сказавши, що вона для мене у цю ніч була - єдиною моєю сестрою,
і що я плакала разом з нею і дуже хотіла їй сказати: крім цього великого горя, яке звалилося
на її сім'ю, у неї залишається велике щастя - бути поруч з таким чоловіком і мати від нього
сина...
Я би не хотіла, щоб мій читач вважав цей додаток запереченням моєї книги про фемінізм.
Фемінізм у моєму розумінні був і залишався інтелектуальним пошуком жіночої розради. І саме
в тій надії і розраді, які він приносить жінці, він залишиться - вічним і самодостатнім
світоглядом.
Моє звернення до останнього художнього тексту - це пошуки рівноваги при написанні книги,
зняття присутнього в ній роздвоєння. Літературно-критичні статті уявлялися мені завжди - як
арена боротьби з текстом. Текст провокує, і ти можеш піти двома шляхами: за текстом, за
автором, в усьому з ним погоджуючись, підносячи його на п'єдестал заслуженої слави. Але так
само можна піти проти тексту, чинити йому шалений опір. І що майстерніший твір, то більша
спокуса до боротьби. Це - активна, нестихаюча "агресія" критика стосовно чужого йому і
беззахисного тексту. Однак є третій шлях - створити власний художній текст. І тут починається
вихід у зовсім інше буття: замість сили, яку почувала я в собі як критик, у цій ролі письменниці
навпаки я відчула власне безсилля у боротьбі проти долі, проти фатуму... Мені важливо було
також сказати, що ґендерне протистояння, яке присутнє в нашій культурі, зникає в любові. І в
цьому всепереможна сила любови...
Ніла Зборовська
Марія Ільницька
МАМА
Найзвичайнісінькій і
найлюдськішій |
Історія перша. "У боротьбі з мамою..."
Мама була простою жінкою, вона мала двох дівчаток: Дзвінку і Славку, абсолютно різних за
вдачею. Тільки на перший погляд жодна з них не виражала маминої простоти...
У зовсім юному віці без грошей і без освіти вона мала нахабство з'явитися у заможний дім
своєї свекрухи, в якої були лише сини і всі до одного розумні та вчені. Свекруха відразу
люто зреагувала на свою невістку-простачку. Єдиною розрадою в однозначно ворожому до мами
домі був свекор. Із свекрушиних погребів він таємно приносив для неї різноманітні наливки і
всяку всячину. У дворічної мами зовсім молодого тата застрелили у другу світову війну, а тому
свекор був для неї справжньою батьківською любов'ю. Із розповідей мами історія її життя
складалася з двох періодів: до смерті свекрухи і після неї. Із цих розмов можна було зробити
висновок, що на похороні свекрухи мама вийшла на свій перший парад. Зате Дзвінка і Славка
добре пам'ятали, що смерть діда була першим найбільшим горем їхньої родини: мама просто
вмирала на цьому похороні.
...У непростому невістчиному житті простачки-мами свекор став таємним агентом. Коли її чоловік,
кіномеханік-фанат і розумний син своєї непростої мами, їхав нарешті на свої чергові кіносеанси,
свекор приносив таємні доноси про перебування і найближчі плани свекрухи, щоб мама могла тайком
пробратися на вечорниці до своїх подруг. Вечорниці були не за горами, через дві хати. У Галіни
Юменихи, - так її називали в селищі. Сільської співуні, покритки і розпусниці. Наспівавшись і
напившись досхочу всяких наливок, мама повертала зі свого "сеансу" додому, щоб випередити тата.
І по дорозі зустрічала свою милу свекруху з її страшним запитанням "Що, нагулялась, блядіна,
думала, що я заснула?!". І тут розпочиналося наше домашнє кіно. Мама зі свекрухою билася до
крові, чим попало і довго. Поки не повертався тато і не дозволяв їм розходитися.
...Мама ходила з величезним животом, то була Дзвінка. Під вечір несподівано приїхала київська
подруга Рая. Свекор добув їм пляшку горілки. Вони випили по стакану, домовилися про кумівство,
і мама вирішила подружку Раю провести, бо та вже давно жила у Києві і не знала сільських ям.
Мама ішла попереду, постійно попереджаючи подругу про чергову яму, так вони веселенько доповзли
до Раїного дворища, поки у мами не почалися пологи. Дзвінка народилася вдома, майже під
ворітьми. Вона була цілковитою свекрушиною копією, що маму відразу страшно протверезило. У неї
в той час уже була чемна і добра дівчинка, її власна копія - Славка.
До Дзвінки із самого початку у мами не було особливих материнських ніжностей. Молодша донька
назавжди запам'ятала яскраву картину з дитинства, коли її вкусила бджола, а вона, ще не
розчарована маминим материнством, бігла до неї в обійми. Вона бігла на маму і верещала як
навіжена. Зустріла її страшно розлючена мама. "Чого ти кричиш, як недорізане порося?! -
приказувала вона, смачно ляскаючи Дзвінку по обличчі. - Я дурна перелякалася, думала, що там
справді щось трапилося! От видрисько мале, от халєра!" Потім Дзвінка, ідучи з татом на свою
улюблену рибалку, жалілася йому: "Мене вкусила бджола, а мама, уявляєш, тату, ще й мене побила!"
Якщо Дзвінці щось дуже не подобалося, вона полюбляла вийти до воріт, стати обличчям до селища і
кричати на весь світ. Всі сусіди до сьогодні пам'ятають ці жахливі Дзвінчині ревиська.
Спостерігаючи за вредним Дзвінчиним характером і явною свекрушиною копією обличчя, мама гірко
карталася своїм невдалим материнством: "Може, якби не таке вредне вродилося це видрище, я б
іще народила собі дитину. А то після цього виродка більше нічого не хочеться!". Вона також
часто цю думку нав'язувала старшенькій своїй доці Славці, яка що далі, то більше недолюблювала
свою сетриню.
Хоча Дзвінка, як і Славка, була щорічною відмінницею, але з якоюсь дурною поведінкою за чверть
та ще й вічною замурзаністю. Вони ішли до школи разом, обоє у білих фартушках і білих бантиках.
Назад поверталися порізно: попереду ішла Славка, така ж біленька і чистенька, а позаду - вся
в чорнилі з бантами в руках Дзвінка. Та ще й із таким же замурзаним другом Толею. Вона нагло
просила Славку почекати і тихесенько підбігала під білесенькі Славчині бантики. Тоді Славка
несамовито верескотіла: "Не наближайся до мене, видрище, бо вб'ю!" Дзвінка з Толею реготалися,
як придурки.
Одного разу добрий дядьо з Києва, татів розумний братик, подарував Дзвінці білу шубу. У той
час стояла тепла болотяна зима. Дзвінка поверталася з подругою додому. Нінка-подружка страшенно
заздрила Дзвінчиному білому щастячку, заманила її в калюжу і чуть не втопила. Коли Дзвінка
наближалася до подвір'я, вийшла Славка і розпочала свій кагебістський донос: "Мамо, мамочко,
іди сюди!!! Наше видрище повертається зі школи! Шуба - вже не біла!".
...Дзвінка була вождем "байстрючків". Вона збирала ватагу своїх непевних друзів, і вони
громадою йшли на рибалку атакувати бідну рибку, або грати у "футбол з розбитими вікнами".
Або просто когось полякати. Наприклад, Славку. Мамі не раз доводилося спостерігати таке вредне
видовище: Дзвінка йде попереду, за нею банда босих і замурзаних "індійців", і вони всі йдуть
- на її доцю Славку. "Славка - об'єкт номер один!" - кричала Дзвінка до замурзаних підлеглих
і вони дружньо і героїчно з диким "арійським" улюлюканням направлялися до Славки. "Господи, -
кричала мама, - де це ти, видрище, назбирало цих байстрюків?!" і кидалася у цілковито
програшний для неї бій. До неї раптово приєднувався дід, якого Дзвінка явно недолюблювала
за їх таємну любов з мамою. "От зараза", - час од часу вона повторювала у бік діда, коли той
пробував розказати їй, як правильно поводитися з мамою...
Коли Дзвінка дорослішала і мама з подивом для себе відзначала, що її гидке каченя щось із себе
"воображає", то не забувала нагадати своїй улюбленій доці, яке вона гидке-прегидке каченя. Але
якось так вона це нагадувала, що Дзвінка сприймала мамин виховний процес як люті заздрощі і все
більше переконувалася, що рівних її красі немає на світі.
У цьому містечку, де жили мамині дівчатка, була невеличка зона - "хімія", як її називали в
народі. Там виховували не дуже великих злочинців і не дуже суворо: молоді "зеки" несподівано
скоро зливалися з жіночим народом і осідали у містечку. Місцеві люди до них ставилися з
особливою симпатією і турботою. Адже це були такі чоловіки, які украли, наприклад, мішок
пшениці (а хто його тоді не украв?), або каністру бензину (а хто тоді цей запах обминав?), або
палку ковбаси (а хто тоді не їв краденої ковбаси?)... - і от спробуй після цього кинути в "зека"
камінь? Та й садили їх ненадовго, можна було почекати рік-два. І от, коли у шістнадцятирічну
Дзвінку закохався тридцятирічний грузин-"зек", а це був надзвичайно гарний чоловік, то мама
його щиро попередила: "Я б, звичайно, віддала цю дурочку за такого красивого чоловіка, якби
воно хоч трохи було на людину схоже. А то подивіться на себе і на неї! Ви ж такий прегарний
чоловік! Цього мого нещастя вам вистачить на один день!" Мама говорила так серйозно і
переконливо, ніби вона уповноважена була порятувати цілу Грузію від можливої катастрофи.
Грузин мамі повірив. Вона мала унікальну здатність без дуже великих зусиль переконувати всіх
навколо себе. Ця мамина простота і здатність до переконування невидимо, але зримо пізніше
почали спрацьовувати у Дзвінці. Коли раптом вона з'являлася на курорті, або на пляжі, або на
будь-якому іншому зборищі найрізноманітніших за своїм професійним покликанням людей, то могла
видавати себе за кого завгодно - продавщицю, телефоністку, лаборантку, секретарку... І ніхто
не сумнівався! Насправді Дзвінка була журналісткою, але якби вона спробувала видавати себе за
журналістку, у кращому випадку просто ніхто б не повірив!
...Мама хоч і була простого роду, але не простого духу. Вона пристрасно зневажала всякі злидні,
босоту і хронічних п'яниць, тобто ту категорію людей, до якої несподівано потягнулася Дзвінка
в знак протесту. Дзвінка обожнювала всіх п'яниць і дружила з ними. На їх вулиці був буфет, де
всі ці покидьки, як казала мама, цілий день сповзалися з усіх усюд пити пиво. Дзвінка йшла
також у тому напрямку і випрошувала собі ковточок. Чоловіки з охотою давали Дзвінці покушати,
правда, її хлопцям-друзям відмовляли. Потихеньку мала Дзвінка виробляла у собі смак до пива.
Славка, вистеживши чергову попойку Дзвінки, прибігала тут же додому і шептала своїй мамочці
на вухо: "Наша Дзвінка - п'яниця. Вона знову там, під буфетом, п'є з тими мужиками!". Мама
брала лозину, йшла до буфету і гнала Дзвінку додому, приказуючи: "Не дай бог буде, як Валя
Березівська..." Валя Березівська була місцевою п'яницею і розпусницею...
Мама патологічно ненавиділа брехню: збрехати означало для неї все одно що людину вбити.
А тут на очах у неї виростала всесвітня брехуха Дзвінка. "От за що не люблю Дзвінки, хоч
вона й моя дитина, - говорила мама не раз, - так за її вічну брехню. Вона не дихне, як не
збрехне". І навіть, коли Дзвінка говорила майже все чесно, їй ніхто не вірив. "Та бреше вона,
мамо", - тут як тут з'являвся жорстокий Славчин присуд.
Вся ця дружня війна мами і Славки проти Дзвінки викликала відповідну атаку. Коли померла
мамина свекруха, то залишила солідний капітал, несподівано для всіх передавши його перед
смертю своїй невістці. Дід був інвалідом якоїсь незрозумілої для радянської влади фінської
війни, (мав незаживаючу рану на нозі), а тому не заробив собі у колгоспі нічого і отримував
дев'ять рублів пенсії. Свекора мама дуже жаліла, а тому весь бабин капітал передала йому.
На цих радощах вісімдесятип'ятирічний дід завів собі п'ятидесятип'ятирічну коханку - Валю
Березівську. І почав регулярно вечерком туди вчащати. Про це говорило все селище. Тато здавалося
понад усе на світі ненавидів ці дідові гульки, але нічого не міг зробити, бо ввечері працював.
Коли тато від'їжджав на свій черговий сеанс, мама подавала чисту сорочку двометровому
дідові-красеню і він ішов "на баби". При цьому мама наказувала повернутися до приїзду тата,
щоб той не бачив і не лаявся. Достаючи свою уже покійну свекруху, мама стала справжнім дідовим
агентом. Одного такого разу стукає дід у вікно і будить маму: "Ганю, вийди! Я впав у річку".
Дзвінка та Славка також встали і мали змогу побачити свого діда-кавалера у страшному образі:
він був весь мокрий і в болоті, бо, ідучи через греблю, не туди, де треба ступнув. Мама
скоренько почала його перевдягати і ховати брудні одежі: от-от мав повернутися тато. Рано-вранці
ні світ ні зоря до тата підкочується Дзвінка і чесно розповідає всю правду, тобто як дід
прийшов п'яний і замурзаний по-свинськи, як мамина біла сорочка стала зелено-болотяною і,
взагалі, що мама - спільниця всіх дідових походеньок. Дзвінка ризикувала страшенно, бо тепер
треба було ходити слід вслід за своїм татом, щоб мама її не побила. Коли тато розпочав чергову
сварку "за любов", мама, така чесна-пречесна, кричала, що Дзвінка - брехуха! "Дзвінко, ти ж
сама цілий день шляєшся між тими п'яницями, - казала Славка після чергової і безбожної татової
атаки на діда, - то чому не хочеш пожаліти свого рідного діда, що він тобі поганого зробив?".
Дід був справді суцільною добротою, він ніколи не сварився, не сердився, а завжди всіх упрошував
не сваритися і не сердитися. А це найбільше дратувало Дзвінку. А тому вона відповідала: "Хай
сидить вдома. Татові - соромно. Хоч би любовниця як любовниця! А то все селище сміється!".
Дідова коханка волочилася цілими днями від села до села, а тому були підозри, що вона крала
яйця і кури, всяку сільську утвар, щоб потім спихнути на базарі, а за ті гроші пиячити з дідом.
В очах селища вона була останньою сукою...
Чим далі по віку Дзвінку і Славку сприймали абсолютно чужими світами. Галіна Юмениха не раз
казала мамі: "От у тебе Дзвінка - вся своя "в доску", а Славка - вже не така..." Славка не
любила Галіну Юмениху, вона взагалі не любила всіх жінок такого підозрілого типу. І не раз
казала Дзвінці: "Правильно, Галіна Юмениха - тобі сестра, а я ніхто. Бо вона - така сама сука,
як ти!". Вийшовши заміж, Славка мужньо терпіла свого чоловіка, п'яницю і грубіяна, вважаючи
це своїм святим жіночим обов'язком. Дзвінка їй часто зауважувала: "Та таких придурків, як твій
чоловік, на світі повно. Я не розумію, чому так зациклюватися на одному, а не попробувати й
інших!" Славка так само жорстоко їй відповідала: "Оце тебе Бог і карає, що ти не зациклюєшся..."
У Славки росли двоє гарних діток: хлопчик і дівчинка. Дзвінка схоронила свого єдиного
хлопчика... Славка стала матір'ю у дні Дзвінчиного "похорону"...
Коли хтось пробував сказати, що Славка - недобра сестра, Дзвінка різко обривала таку мову,
заявляючи: "Сестер не вибирають. Вона - моя єдина сестра по крові..." Мама також завжди хотіла,
щоб Дзвінка і Славка відчували себе сестрами...
