Додано: грудень 2001р.
Нижчеподані повісті взято з книги:
Ніла Зборовська. Марія Ільницька. Феміністичні роздуми: На карнавалі мертвих поцілунків. -
Львів: Літопис, 1999. - 336 с.
Марія Ільницька
МАМА
Історія третя. "З маминою хворобою..."
Це сталося несподівано. Мама зателефонувала
Дзвінці і сказала, що їй терміново треба лягати в лікарню. Дзвінка відразу приїхала. Вдома
була вже Славка з дітьми, вона сказала Дзвінці, що лікарі підозрюють рак... "Ого, нічого
собі!" - сказала Дзвінка, а потім, коли мама вийшла на город, а тато почав плакати, додала:
"Давайте тільки без цієї дурної паніки. Ми повинні до всього бути готовими. Це - життя!"
Наступного дня вони поїхали в лікарню. Мамі порекомендували сорокарічну струнку приємної
зовнішності лікарку. Вона оглянула маму, а потім запитала, хто для неї Дзвінка. "Це - моя
молодша донька".
"Так от, Дзвінко, у мами - величезна пухлина яїчника. На всю брюшину. Я не знаю, що це за
пухлина, але оперувати треба негайно. Завтра готуємо до операції, післязавтра - операція".
...Це була невелика районна лікарня у невеликому районному містечку, або просто селищі. Тут
всі про всіх все знали. Про лікаршу мамину - Антоніну Миколаївну - казали, що вона класний
хірург, але краще, якби вона була чоловіком... Бо тут уже була така класна лікарша, як вона,
та тепер лежить у дурці. Говорили, що Антоніна Миколаївна має слабке серце і час від часу
лежить під крапельницями. А в цю спеку то вона, взагалі, дуже погано себе почуває і під час
операції спеціально для неї приносять тазік з холодною водою, куди вона змушена регулярно
ставати, щоб не зомліти.... А ще казали, що у неї на гінекологічному кріслі померла
тридцятирічна красуня-подруга. Прийшла до неї робити аборт, лікарша вмовляла її народжувати
другу дитину, але подруга не погоджувалася. Коли Антоніна Миколаївна зробила їй укол, щоб
розпочати смертельну для дитини операцію, її подруга-красуня почала вмирати прямо на очах.
Антоніна Миколаївна нічого не могла зробити і кричала на всю лікарню. Це було щось страшне,
її довго не могли заспокоїти. Потім вона півроку не робила операцій... Узнавши всі ці плітки,
Дзвінка просила маму піти до чоловіка-лікаря, славного у містечку хірурга. Всі говорили, що у
нього золоті руки, але єдиний ґандж: він - п'яниця, а тому треба простежити, щоб часом не
напився перед операцією. "Дзвінко, я не можу піти до чоловіка-п'яниці!" "Мамо, та ми
простежимо, щоб він не напивався. І, взагалі, що це за хірург, котрий не п'є. Йому ж треба
якось розслаблюватися. Це ж ти тільки подумай: щодня патрошити людей! Хірург мусить рятувати
свою психіку, він же - людина!" На цю Дзвінчину розумну тираду мама відповідала: "Та ну його,
ще й чоловік... Не хочу! Моя лікарша така красива, струнка... І я їй вірю. Ну і що, що в неї
на кріслі вмерла подруга. У житті буває скільки непередбачуваного! Це ж уяви собі, як на душі
після такого..." І мама погодилася на операцію в Антоніни Миколаївни...
Вдома вирішували, хто буде біля мами в перші дні після операції. Мама дуже переживала, що її
дівчатка мусять іти на таке випробування. "Краще б я тихенько зробила цю операцію, а ви й не
знали б, а потім приїхали, а то тепер що мені з вами робити?.." - бідкалась мама. Ввечері
Дзвінка відчула, що жахливо боїться: не дай Бог що з мамою - її життя обвалиться вдруге... Вона
сказала про це Славці. На що Славка дуже твердо заявила: "Я не збираюся панікувати. У мене,
крім мами, є діти. І я не маю на це права!"
Останні роки Дзвінка була сімейним спонсором. Вона допомагала сестрі (бо в неї ж двоє дітей і
чоловік-невдаха), допомагала батькам, бо за цю державну опіку, тобто пенсію, не проживеш... Всі
витрати на операцію лежали на ній. Вона по-справжньому гордилась собою, що може допомогти мамі
в скрутний час. І тому несподівано заявила Славці: "Я привезу гроші, а ти сиди біля мами. До
речі у мене такий заробіток цими днями. Я зможу тобі заплатити за пару місяців". Дзвінка, коли
це казала, відчувала всю свою підлість, знала, що викручується, а насправді хоче втекти від
страшного присуду лікарів, що найкраще їй поїхати до Києва і перечекати там. Мама також
наполягала, щоб з нею сиділа Славка. "Дзвінка хай їде, приїде після операції, все нормально
буде", - казала вона своїм дівчаткам.
Коли Дзвінку проводжали до Києва, Славка пильно подивилась на неї і сказала: "Може б ти
залишилася, брехуха, а то ми такі мужні, ми такі сильні, а тут прямою дорогою у київські кущі!
Заробіток великий у неї! Та зараз літо, а ти тиждень тому казала, що взяла відпустку!" Дзвінка
щось говорила, і це була явна брехня, Славка чула її своїм надзвичайним нюхом.
"Я жму твою мужню руку", - сказала Славці на прощання. А маму попросила помолитися перед
операцією. "Мамочко, ти ж повинна це знати: молитва так багато важить... Прошу тебе, помолися
перед операцією..." - з якоюсь безнадійністю, що мама це зробить, вмовляла її Дзвінка.
...Молодша донька почувалась ніби напередодні нової нервової катастрофи. "Треба щось робити,
- казала вона собі. - Бо цей операційний день стане для мене вічністю! А потім поки ще Славка
надумає зателефонувати... Вона ж обов'язково мене помучить, це точно!" "Хоч би був зі мною мій
Андрій, - думала вона про свого другого чоловіка. - Я б так не боялася. Він би щось придумав,
якусь розвагу. З ним би був зовсім інший операційний день. Треба було ж йому поїхати у це
відрядження!" Дзвінка раптом збагнула, що її чоловік перший раз у житті не допомагає, він
навіть не здогадується ні про що, а вона саме сьогодні потребує його допомоги знову, як все
життя після того страшного похорону...
У ніч перед операцією Дзвінці зателефонував один знайомий письменник. Була перша година ночі.
Він сказав, що йому дуже хреново, що жінка, з якою він жив дев'ять років, яку всі ці роки
любив, як останній дурень, пішла до іншого чоловіка. І йому так хочеться випити, а тепер ніч
і немає з ким, бо всі сплять і ніхто не хоче вставати. Він запропонував їй п'янку по телефону.
Дзвінка з великою охотою погодилася: взявши слухавку, пішла з нею на кухню, знайшла вино і
помила фрукти. Вона пила зі своїм другом по нещастю до світанку, розмовляючи про все на світі.
Про любов, про те, чому жінка кидає свого чоловіка, про те, що таке література і яке велике
нещастя - письменник у сім'ї, бо попробуй його витерпіти хоча б дев'ять років... Все, про що
вони говорили, означало, що Дзвінчина мама видужає, що треба молитися, адже Бог - всесильний,
і ніколи не треба впадати у відчай, бо відчай так близько до смерті... На світанку Дзвінчин
друг запропонував піти в костел і разом помолитися за маму. У той операційний день, якого
Дзвінка дуже боялася, вони удвох, два нещасних письменники, молилися у костелі, а потім тинялися
вулицями, пили все на світі, що п'ється, зустрічалися з усіма, хто зустрічався, купували білі
квіти... Вона везла додому величезний букет своїх улюблених ромашок і думала, що її мама
повинна довго жити...
Пізно ввечері Дзвінка нарешті дочекалася Славки: "Ну що, брехуха, заробила свої великі гроші?
Я вирішила тобі не заважати їх заробляти, а тому оце так пізно телефоную. Операцію зробили
вранці, пухлина - доброякісна. Не переживай, все нормально. Я залишаюся тут ночувати. Надіюсь,
ти відпросишся зі своїх великих заробітків і мене підміниш на якусь ніч?" "Слава Богу, Господи,
Слава Богу! Я тобі так вдячна, ти й не уявляєш!" - у цю мить все на світі прощала своїй
сестрі...
Дзвінка приїхала в лікарню. Коли підійшла до мами і вперше у своєму житті побачила її такою
безпомічною дитиною, то відразу збагнула, що плакати перед такою мамою - нечесно. Зібравшись
з духом, вона, іронізуючи в бік, де стояла її худа і змучена сестра, сказала: "Думаю, мамо,
тобі буде веселіше, якщо я тут заночую..." "Добре, що ти приїхала, - зраділа мама, - Славка
нарешті піде додому. А то вона не спить вже другу добу, не їсть нічого і не відходить від
мене..." Потім Дзвінці розповідали, що, коли маму привезли з операційної, Славка весь час
цілувала мамі руки, і медсестри не могли на неї дивитися, плачучи, виходили з палати. "Вона
дійсно моя сестра, моя єдина сестра", - і Дзвінка чула, як щось тужливо щемить у її душі...
Молодша донька збиралася добу провести у палаті з мамою. Вона розмістилася на третьому, ніби
для неї звільненому, ліжку і відразу почала знайомитися з маминою сусідкою -
тридцятип'ятирічною красунею Танею. Таня страшно стогнала, їй постійно робили знеболюючі
уколи. Коли вона нарешті заснула, мама сказала, що Тані вирізали все жіноче, яїчники, матку,
все, бо все - зігнило. Мама не стогнала, в неї не було такого страшного болю, як у Тані, у неї
була значно легша операція. Мама весь час засинала. У чергове мамине просинання Дзвінка її
запитала: "Ти хоч, мамо, помолилася Богу перед операцією?" "Та відстань, Дзвінко!" "Ну скажи,
будь ласка?" "Молилася". "Чесно? Не вірю!" Тоді мама відповіла: "Я ніколи не молилася за себе.
Це дуже незвично. Тому я сказала "господи, поможи" та і все..."
...У лікарню Дзвінка приїхала у красивій чорно-білій сукні. Одягла навмисне для мами. Перший
раз вона приїжджала у шортах та футболці: завжди так приїжджала додому влітку, бо було зручно
і легко. Але цього разу мама попросила її, щоб вона так до лікарні більше не з'являлася, щоб
вдягла гарну сукню. "Ти як наркоманка у цих шортах, - казала мама своїй молодшій доньці. - Що
подумають про тебе мої лікарі і медсестри?!" І от тепер у цій красивій сукнії Дзвінка змушена
була через весь довгий коридор нести судно. Вона ніколи не користувалася таким складним
інструментом, а тому відразу облилася сциками. Повертаючись назад після широкомасштабного
обмивання, на своє щастя, зустріла мамину лікаршу і та їй сказала, що нехай мама сама ходить
до туалету, тому що їй треба розходжуватися, щоб не було спайок. Заходячи в палату, Дзвінка
помітила біля операційної красивого мужчину, котрий, мабуть, очікував на дружину. Тоді вона
відразу подумала: "Ну у мене і вигляд був з цим судном і в цій випраній сукні! Хай воно
згорить!". Зайшовши в палату, Дзвінка весело сказала мамі: "Ніякого судна! Кінчилось, мамо,
твоє зі Славкою раювання. Будеш ходити сама в туалет. Лікарша сказала, що така прогулянка тобі
лише на користь". Коли мама все-таки просила Дзвінку дати їй судно, то чула категоричну
заявку: "Мамо, в коридорі сидять такі красиві чоловіки, а я, як остання дурепа, регулярно
виходжу на прогулянку із цим судном. Сцики біжать по моїй красивій сукні, ти ж сама мене
примусила її вдягнути. Ні! Ніколи! Більше не піду з цим судном на прогулянку! А тому вставай
і пішли вдвох помаленьку, потихеньку пройдемося, людей побачим красивих..." І мама змушена
була підкорятися Дзвінці.
...Дзвінка весь час чіплялася до мами "давай поговоримо та давай поговоримо", а мама перебувала
у якомусь постійному сниві. "Дзвінко, ну відчепись від мене, я так хочу спати", - говорила
вона і знову засинала. А Таня у цей час стогнала на всю палату. Потім до неї прийшов чоловік,
такий гарний і білозубий, аж світиться здоров'ям. "Господи, що ж вона буде тепер з ним
робити?" - думала Дзвінка і жаліла її в душі, як сестру. Вона не могла дивитися на них обох,
їй було боляче до сліз. І тоді сказала мамі, що йде по пиво, бо більше не може тут всидіти.
"Та йди куди хоч", - сказала мама крізь сон. Дзвінка повернулася з торбою пива, великою
рибиною і солоними горішками. Все це розіклала на тумбочці і давай пригощати Таниного
чоловіка. "Таню, не стогни ради Бога, ти мене вже тут дістала, а я збираюся у цьому пеклищі ще
ночувати! Подивися, який у тебе красивий чоловік! Як тобі не соромно перед ним так
антисексуально стогнати!" - Танин чоловік гладив волосся дружини, а потім сказав, що його
Таня - найкраща жінка у світі, шкода лише, що вони так пізно зустрілися. "Ти - класний
хлопець", - сказала Дзвінка, протягаючи йому пиво в дорогу додому...
Тані дали укол і Дзвінка мала нарешті цікаву співрозмовницю. Таня розповідала про своє життя,
про першого чоловіка-придурка, що ревнував її до всіх, а сам нічого не хотів, що вона весь час
шукала собі чоловіка, робила аборти, а потім знову поверталася до законного мужа, бо ж діти, а
коли нарешті наважилася і кинула, то знайшла собі справжнього мужчину: "Один рік ми з ним
порозкошували. А потім почалися ці кровотечі, болячки, а тепер - все..." "Не журись, Таню.
Все буде нормально. Він такий хороший хлопець, зразу видно, та, взагалі, є куча всяких
нетрадиційних способів..." - потішала її Дзвінка, а самій хотілося плакати навзрид...
Дзвінка прожила добу в палаті, як вдома: пила пиво, говорила від душі з Танею, насолоджувалася
маминим спокійним сном... А коли мама виписалася з лікарні, а Дзвінка приїхала провідати її,
то відразу почула від своєї сестри: "Ну що подружилася з тією сукою в палаті?... Розказували,
розказували, як ти там пиво пила... Говорили небось про мужчин?! Щоб ото сука сиділа вдома
біля чоловіка, то б нічого з нею не трапилося! А то захотілося їй любові. А тепер має... Любов!"
Тоді Дзвінка запитала у мами, а що про неї говорили медсестри. "Казали, що у мене дві дочки
- як дві планети. Славка дуже ніжна, доглядала за мною, переживала, не спала всю ніч... А
Дзвінка - приїхала у своєму розкішному платті, задивлялася на красивих мужчин, весь день пила
пиво, а потім виспалася, як вдома, і поїхала до свого Києва". "А ти їм що сказала, мамо?" "Я
їм сказала, що моя Дзвінка - не така, і, взагалі, вона - просто всесвітня брехуха!"...
